Напередодні Міжнародного чоловічого дня, який прийнято відзначати 19 листопада, ми поговорили з кількома експертами і лідерами думок щодо проблем, про які чоловіки, як правило, воліють мовчати. Це і дискримінація за гендерною ознакою, і принизливі обряди ініціації, упереджене ставлення суспільства до представників «не чоловічих» професій і просто тим хлопцям, які відкрито можуть плакати.

На наші запитання стосовно таких важких тим, як армійська дідівщина, складності відносин на флоті, гендерний дисбаланс в яхтовий спорт відповів яхтсмен міжнародного класу, шкіпер і автор проекту «Гетьман Сагайдачний», блогер Євген Платон.

28 років тому гонщиця-яхтсменка леді Трейсі Едвардс першою організувала участь жіночого екіпажу в гонці Volvo Ocean Race і довела, що жінки можуть змагатися нарівні з чоловіками. І ось в гонці 2017 року змінилися правила формування екіпажів у бік гендерного балансу. Що ви про це думаєте?

Можна сказати, що леді Трейсі домоглася свого. Однак ця ідея була запропонована шкіпером Скіпом Новаком ще 6 років тому, коли він висловив думку, що не варто чоловікам і жінкам змагатися між собою, а можна просто створити змішані команди і тим самим досягти гендерної рівності. Умови були створені такі, що шкиперам стало вигідно включати жінок у свої команди.

У нинішній гонці правила такі: якщо в команді тільки чоловіки, то вона може бути чисельністю максимум 7 осіб, а якщо команда змішана, то на борту може бути 10 осіб. Зараз ганяється яхта Turn the Tide on Plastic, де шкіпером є яхтсменка Ді Каффари. Вона знайшла спонсорів, забезпечила фінансування, набрала команду (яхта Turn the Tide on Plastic бере участь у Volvo Ocean Race 2017 — 2018 за підтримки та в рамках програми ООН, спрямованої на вирішення проблем здоров’я світового океану — прим. ред.). Цікаво, що це перший досвід командних змагань, адже раніше вона була одиночок. Справа в тому, що у одиночників інша психологія, ніж у тих, хто звик до командної роботи. А в сучасних гонках Volvo Ocean Race саме команда грає основну роль. Тут потрібно враховувати три чинники – інтереси команди, інтерес виграти гонку і індивідуальні інтереси кожного яхтсмена. Чим більше ці три фактори перетинаються, тим більше ймовірність успіху. Завдання шкіпера полягає в тому, щоб зробити це перетин максимальним.

Команда Ді Каффари на якому місці на даний момент?

Зараз проходить другий етап перегонів – з Лісабона в Кейптаун. Яхта Turn the Tide on Plastic сьогодні на передостанньому місці. Справа в тому, що шкіпер Ді пізно сформувала команду, на відміну від іспанців MAPFRE і китайців Dongfeng, які є фаворитами. До речі, шкіпером яхти Brunel є 54-річний яхтсмен Буї Беккинг, якому нічого не заважає ганятися з 44-річною Каффари. Так що принципи різноманітності дотримані і в цьому.

Порушують права чоловіків та хлопчиків так звані обряди ініціації в яхтовий спорт?

Немає в них ніякої жорстокості і нічого дивного. Взагалі, будь-яке явище можна розділити на екстремуми, тобто на крайнощі, і відстежити, як воно буде проявлятися в даних крайніх точках. Так само і в морських традиціях, наприклад, хрещення першопрохідців екватора — це радісна подія, яка нікого не ображає і, тим більше, не принижує. Про це мови бути не може. Тому що в морі, особливо на гоночних яхтах, в команді підтримується рівність. Там немає правила «ти начальник, я дурень». Там кожен виконує свою роль, знаючи свою вагу, своє значення. Команда – це кулак, який працює на перемогу.

А на флоті?

Якщо говорити про традиції військово-морського флоту, то споконвіку там офіцери завжди були елітою. У всіх країнах. У британському флоті, приміром, матросів набирали не по шинках, але десь поруч. І тому офіцер міг дозволити собі стусани, але це не можна розцінювати як приниження. Це потрібно розцінювати як відображення соціального зрізу і відносин у суспільстві. Точно такі ж були відносини між, скажімо, феодалами і кріпаками і т. д.

Існує стереотип, що юнга – це чи не прибиральник і слуга на судні. Це так?

По-перше, юнга палубу не драит, її драять матроси. А по-друге, юнга – це майбутній капітан. В юнги брали людей, яких цілеспрямовано готували в шкіпери. На відміну від офіцерів, у юнги, по суті, не було ніяких обов’язків. Його діяльність полягала лише в тому, що він повинен був навчитися буквально усього, у всіх членів екіпажу. Тому що ставши капітаном, він повинен розуміти роботу матросів, роботу офіцерів, всіх механізмів, пристрій корабля. І нести за це все відповідальність. Справа в тому, що стати капітаном неможливо, закінчивши курси чи академію. Тому брали на борт молодих людей, що мали певні таланти, і на практиці готували в шкіпери.

Дідівщина – спадщина радянської армії. Чи є вона зараз в українській армії і на флоті?

Справжню армію України формують добробаты, і дідівщини в них немає. У добробатах жінки воюють нарівні з чоловіками, тому там немає ніякої гендерної дискримінації.

На моє глибоке переконання, дідівщина – це ні що інше, як перенесення соціальних норм на військову службу. Судіть самі: до 1975 року в СРСР люди, які жили в селах, не мали права мати паспорти, щоб куди-небудь виїхати. Вони просто були кріпаками. Таке соціальний устрій суспільства, безсумнівно, відбилося у всіх інших сферах життя. Армія – це екстремум, де ставлення людей із одного соціального кола до людей з іншого вилилося в дідівщину. Те суспільство мало таку модель: партійна верхівка — обрані, інші — раби. І якщо хтось отримував хоч трохи влади, то решту буквально вважав нелюдами. Тому «діди» і починали принижувати і ображати «салаг».

В цьому і була вся суть Радянського Союзу, і ця суть була перенесена в армію і флот вже незалежної України, які розкладалися від того, що не воювали. А коли армія воююет, ніякої дідівщини в ній бути не може. Спробував би хтось косо подивитися в бік солдатів, що пройшли через В’єтнам, Афганістан або так звану АТО. Що б вони сказали? У кращому випадку вдарили б, в гіршому – вистрілили б в лоб. І таких от «найгірших випадків» у часи війни в Афганістані в радянській армії була маса. Це і були відповіді вільних людей, які пройшли війну і знають собі ціну. До цього їх можна було гнобити, лише тому, що вони вважали себе маленькими людьми і нічого з себе не представляли. І поняття свободи для них обмежувалося тим, що їх любить моя мама, а може бути, і не любить. А серед тих хлопців, хто на війні бачили ціну життя і смерті, дідівщина неможлива.

Можна вважати военнообязанность чоловіків дискримінацією за гендерною ознакою?

Я вважаю, що ні. Я вважаю, що чоловік повинен захищати свою сім’ю, місто, країну. І це не просто обов’язок, це нормальна функція, як дихати, їсти. Але коли жінки до цього приєднуються, це говорить про те, що в країні все погано. Наприклад, як в Ізраїлі, який знаходиться в стані перманентної війни, або, як у нас, в Україні! Ми теж перебуваємо у стані перманентної війни, і ті, хто це усвідомлює, беруть в руки зброю або воюють в інтернеті. Загалом, кожен визначає свою міру відповідальності і сам приймає рішення, де він буде найбільш ефективний. Але в той же час є верхівка, яка весь цей час краде. Ось це і є дискримінація. Маркер дискримінації не у гендерних відмінностях, а у тому крадеш ти в воюючою країні або не крадеш зовсім.

Розмовляла Іра Керст. Фото: Mike Groll/AP Photo, Volvo Ocean Race