Мене завжди захоплювали люди, які вміють робити щось особливе своїми руками. Мої пальці, як правило, найчастіше стосуються екрану смартфона і клавіатури, рідше — олівців, і майже ніколи глини. Єдине спогад, пов’язаний з глиною, — з дитинства: літо, село, ми з бабусею йдемо до ями на розкопки цього матеріалу, щоб замазати тріщини в сараї. Але тепер до нього додалося ще одне.

Коли мені запропонували відвідати майстер-клас українського кераміста Володимира Корнієнка, я накидала з десяток запитань для інтерв’ю: якщо вже творити — так з користю! Ранок середовища, таксі везе нас десь по засніженому бездоріжжю у Вишневому до сіро-синього складським будівлі. Перше, що ти чуєш, йдучи по темному коридору, — це сильний запах прянощів: виявляється, тут не тільки творять магію з глиною, а ще і фасують спеції. Але, потрапляючи в майстерню, ти ніби опиняєшся в якомусь іншому, особливому світі. Тут все просякнуто теплом, хоча на вулиці -5 і через вікна ллється холодний ранковий світло.

Розглядаючи роботи Володимира: глазурований посуд, маяки, цеглу-будиночки, починаю задавати питання майстру, звідки взагалі виникла концепція ліпити цеглини, а він пропонує випити чаю з солодощами. «Мені завжди подобалася простота цегли, його теракотовий колір. Це маленьке у великому і велике в маленькому: цегла — матеріал для дому, так що, по суті, це і є будинок», — нарешті каже Володимир.

Прокручуючи чашку в руках, помічаю вм’ятину, як і в інших роботах автора: келихах, вазах, глечиках. Навіщо? Щоб виділитися? «Звичайно, — продовжує майстер. — Хочеться бути пізнаваним, і поки що я не настільки крутий, щоб від цього позбутися. Як кажуть, якщо у художника з’явився свій стиль, значить він помер, тому що перестає творити. Я все ще шукаю себе: загорівся — роблю одне, потім, раз, переключився на інше».

Кераміка як творчість і як бізнес в житті Володимира з’явилися не одразу: «Раніше я взагалі-то займався шиттям, у мене в родині всі були кравцями. Відчував себе в світі моди, але зрозумів, що взагалі не вписуюся в нього. Я шив на замовлення, організував майстерню, а потім зрозумів, що я «зашился»! І все моє життя круто змінилося. З гончарством мене познайомив Роман Чмерук, сам він був київський, але перебрався в село у Вінницькій області, до нього я і їздив вчитися. З першого разу у мене почало виходити. І наступного разу я думав, що як «нагончарю» зараз! Приїхав, а він мені й каже: «Ну що, пішли копати глину?» Мені ж хотілося результатів тут і зараз, а вчитель продовжував наполягати: «Не поспішай, все має бути поступово». Загалом, нічого у мене не вийшло тоді, тому що «корона» вже тиснула, а з нею ніяких горщиків зліпити було неможливо. Але я продовжував їздити вчитися, були невдачі, я хотів кидати, потім знову приїжджав…»

Володимир згадує, як майстер навчив її розрізняти, що виріб стоїть — повинна бути форма. «Але ж форма може бути різною, як зрозуміти, що це — та сама?» — питаю.

— Це складно пояснити, вона повинна «дзвеніти», в ній повинна бути гармонія!

— А якщо не «дзвенить», що робите? Викидаєте?

— Раніше викидав, а зараз дивлюся і аналізую, буває, що залишаю.

— Та є серед ваших робіт такі?

— Все! — Сміємося і сходимося на думці, що краса — поняття суб’єктивне.

«Цікаво, — продовжую, — а по виробу ви можете визначити, хто його робив — чоловік чи жінка?» Володимир чесно каже, що ні, зате він бачить, наскільки виріб вимучене і як довго майстер його правил: «Робота повинна робитися з такою ж легкістю, як малюються ієрогліфи. От якщо вам потрібен приклад, що таке «бринить», — то це ієрогліф, який намальований одним помахом руки».

З колористикою він обережний, воліє використовувати для робіт синій і теракотовий і вважає, що можна зробити виріб круто і без кольору: «Моя філософія: все геніальне — просто і креатив проти бюджету! Бо я люблю «Чорний квадрат», iPhone і цегла. І ніяких завитків!»

Налив по другій чашці чаю, йдемо на екскурсію по майстерні. Володимир розповідає про гончарних інструментах: стеках для ліплення, кистях і петлях. Показує, як працюють гончарні круги, яких у нього три: електричний, традиційний (його потрібно розганяти ногою) і класичний англійський (за ним ми і будемо працювати пізніше).

Розглядаючи майстерню, матеріали, не витримую і задаю питання: грошей вкладено чимало, а прибуток-тобто? «Ну… ні, — зізнається майстер. — Все керамісти — закінчені фанатики. Ти можеш продати роботу за певну суму, захочеш зробити подібну, але за ті гроші, на які ти надіявся, її вже не вийде продати. І ці думки точно не на користь. Глина зчитує емоції, і якщо ти думаєш про гроші, поки сидиш за колом, то отримаєш дулю. Тому під час роботи я намагаюся ні про що не думати, — це свого роду медитація. Коли ти знаходишся в моменті тут і зараз, тобі вже нічого більше не потрібно, для тебе настає момент прозріння, і дві години за роботою, наприклад, пролітають просто в мить, і є результат. Ось зараз мені цікаво поєднувати кераміку з металом. Я вирішив, що мені потрібен зварювальний апарат, але я не замислювався, за скільки часу його окуплю. Все ж купують якісь непотрібні речі. Але для мене все це потрібне, тому що я можу робити те, що мені хочеться».

Замісивши глину, Володимир сідає за коло і з легкістю ліпить перший виріб. Спостерігаючи за його роботою, приходиш до думки, що новачкові буде ой як не просто. На ділі ж все виявилося ще складніше, тому що тобі спочатку доводиться запустити ногою коло, зловити педаль і почати її розгойдувати, водночас формуючи з глиняної маси хоч якусь форму. Але, коли ти входиш в ритм, доливаєш теплої води в утворилося поглиблення, то поступово починаєш відчуваєш пластичність глини і заспокоюєшся.

В черговий раз розкрутивши коло (той постійно намагався крутитися не в ту сторону), помічаю що стінки моєї то чаші, то піали починають ходити хвилями під пальцями. Володимир каже, що глина володіє генетичною пам’яттю, і іноді, якщо стінки вироби виходять кривими, то як би ти не вирівнював, в печі воно знову може зігнутися. Зітхаю і з надією думаю, що моє творіння все ж залишиться таким, яким ми кружляли його ці дивовижні терапевтичні хвилини, повні творчості і задоволення.

Кераміку як вид мистецтва і ремесла зараховують до креативної економіки, і, звичайно, мене цікавить питання: чи розглядає все-таки Володимир свою творчість як бізнесу, так і всі роботи продаються? «Всі. Та в мене їх не так вже й багато. Буває, що охоплює нудьга і нічого не ліпиться. Шукаєш якийсь сенс: навіщо ти ліпиш і для кого? Але потім смуток проходить і з новими силами берешся за роботу, так що сумувати треба по-доброму. Щодо бізнесу… Кого-то від кераміки «пре», для когось це бізнес. Мене від моєї справи «пре», і хочеться робити бізнес, але у мене, напевно, не вийде виростити його до масштабів мануфактури», — чесно зізнається майстер і з посмішкою зізнається у своїй ліні і відсутності команди, яка могла б займатися збутом продукції. Замислившись, додає, що проблема полягає і в культурі: «В Кореї або Японії керамісти, роблять класичні бочонки для засолу, вважаються національним надбанням країни. У нас попит з боку споживача хоч і є, але він не великий. Це ж не предмети першої необхідності, це «жир», це як театр. Адже театр — це нереально круто, але люди не ходять туди юрбами».

Фото: Роман Єременко