Для багатьох батьків складання ЗНО та вступ дитини до вузу – період, повний стресу, страхів і надій. Але всі вони реальні, а не надумані? Наскільки сходяться сподівання батьків і дітей щодо майбутнього? І, саме крамольне, що буває, якщо дитина не надходить? Про це говорили учасники дискусії «Кому вишка? Хто виживе: батьки чи діти?». Організатори заходу – Простір Inveria і продюсер проекту «Батьківські збори» Лілія Горіла – влаштували дискусію у форматі «клубу анонімних абітурієнтів», тому розповіді вийшли ще більш відвертими і повчальними. Провідним експертом зустрічі була психоаналітик Олена Платова.
Студентка, 22 роки
Я з 12 років хотіла вступити в Щукінське училище і бути актрисою, але до 11 класу мама мені сказала, що це не професія, і я на неї дуже образилася. Я почала готуватися на філфак, тому що моя мама – філолог. Можливості навчатися на контракті у мене не було, тому єдиним варіантом залишався бюджет. Я «впахивала» весь 11 клас, і тепер, коли я згадую про це, мені погано. Мені потрібно було переучувати всю історію, я погано писала англійською. І на весняних канікулах, коли всі відпочивають, я ходила до репетиторів. В один дощовий вечір після заняття я зателефонувала мамі по дорозі додому, і в мене почалася істерика – я говорила про те, що мама жодного разу мене не похвалила, хоча б раз вона сказала, що мною пишається, адже я так намагаюся!
І я вступила сама. Але вищою мірою моєї гордості був той момент, коли я пройшла в магістратуру на бюджет і зробила це сама. Було важко, страшно завалити все. Але контракт на магістратуру в моєму університеті коштує 42 тисячі гривень, і я не можу дозволити своїм батькам платити такі гроші за освіту, яке в нашій країні, скажемо чесно, коштує у десять разів менше.
Паралельно з навчанням я працюю, два роки, і це важко. Я зараз живу одна, як на мене звалилася доросле життя, і я втомилася. Причому до такої міри, що не можу підняти руку з ключем, щоб відкрити двері квартири. Але я можу відмовитися від роботи на користь навчання і так продовжити дитинство – вже доросле, свідоме, коли тебе не контролюють батьки.
Раїса Жданова, співвласниця РА «Ліра», мама 3 дітей
У мене дорослі діти – двоє синів і донька, і у всіх діаметрально протилежні історії надходження. Сама яскрава історія у нас вийшла з середнім сином Борей, якого я благала хоча б заради мене закінчити школу. І він мене дуже багато чому навчив, бо сказав так: «Мама, я бачив твій атестат, там прекрасні оцінки, навіщо тобі другий?» Тоді я вперше усвідомила, що у моїх дітей є своє життя, і вона відрізняється від тієї, яку я собі малюю, програмують для них. І спасибі моєму телепневі Борі, який зміг мені пояснити так просто. Він так і не здобув вищої освіти, хоча і робив – в перший раз кинув на другому курсі, і вдруге, і втретє.
Це дуже складно. Яку б позицію ми не вибрали по відношенню до наших дітей – від «я демократична мама» і до «я краще знаю, що тобі треба», все одно ми будемо винні. В останній вечір перед здачею іспиту з математики моєї доньки Даші я розповідала їй про нюанси надходження, і раптом моя дитина почала плакати і говорити «мама, я так боюся, що не вступлю». Я була в жаху і списала все на наше напруження. Навіть не знаю, звідкіля в мене взялися правильні слова, щоб заспокоїти її, окреслити її світле майбутнє, але насправді всі 11 років навчання я ніколи не підозрювала, що вона може переживати. Я й уявити собі не могла, що для неї це була така трагедія. Для дітей надходження – це стрес, однозначно.
Студентка, 21 рік
Після фізмат-школи я вирішила стати архітектором. Я поступила і готова була робити все можливе, аби не вилетіти». У нас в інституті ліберальні порядки: ти можеш не ходити, але на сесії все здати, отримати законну трійку і продовжувати навчатися. Я примудрився вилетіти. На другому курсі «мене підмінили»: півроку я стабільно приїжджала в університет і йшла пити каву, а не на пари. Друзі попереджали, що мене виганяють, але я не вірила. І в результаті з’ясувалося, що таки так, і мене відрахували. Я дізналася про це лише через тиждень, потім два тижні ховався від тата. Все-таки у нас відбулася розмова, він відреагував досить спокійно і запропонував піти до нього на підприємство шурупи крутити. Але ми зійшлися на тому, що півроку я заробляю гроші на повторний курс, який потрібно провчитися заново.
Я працювала пекарем-офіціантом, приїжджала за годину до початку роботи і їхала пізніше всіх, їздити мені було по півтори години туди і назад. Я працювала тиждень через тиждень – за 4000 гривень в місяць. Завдяки цьому досвіду я зрозуміла, що хочу бути архітектором.
Андрій Шликов, власник РА «Академія реклами», батько 2 дітей
Я – Андрій, батько двох дочок, авторитарно-тривожний татусь. Коли моя дружина була вагітна, у мене почалася лактація, коли вона лежала на збереженні, мені снилася родова діяльність. Коли у тебе син, це цікавіше, тому що з ним ти можеш грати в ті іграшки, з якими не дограв в дитинстві. Але дочки – це відповідальність навіть велика, тому що мені доводиться виховувати людей з іншої планети.
Моя старша дочка Яна – математичний кретин, а сім’я у нас пристойна, тому дитину, природно, «запхали» в фізмат-школу. Їй співчувала вся школа. Перед ЗНО викладач математики сказав їй, що треба хоч що-небудь вивчити, тому що математики не можна написати роман. Як це не можна? І вона написала роман про нерозділене кохання інтегралів і похідних, який екзаменаторам сподобався. А дочка поступила в університет на журналістику, потім за кордон – на дипломатію, політології, конфліктології. Там виявилося, що для вивчення статистики їй потрібна математика! І, як не дивно, вона здала статистику. Її тодішній шанувальник, а нині чоловік, переписав для неї підручник статистики людською мовою, у вигляді історій про зайчиків, кроликів та інших звіряток. Це я до того, що якби у неї була достатня мотивація, то, напевно, вона б здала ЗНО з математики.
Студентка, 20 років
Мені 20 років, і мені не було страшно. Ні в 11 класі, коли я вступала, що сталося через два роки після закінчення школи, ні в проміжку між цими подіями – мені не було страшно. Ніхто не помер від того, що я не надійшла відразу після школи. Мене поставили перед фактом – хочу я цього чи ні, але я повинна поїхати вчитися в Китай. І це як раз той випадок, коли ти у восьмому класі падаєш на килим і починаєш плакати. Я просила, благала, заперечувала, намагалася змиритися. В 11 класі я вибрала предмети ЗНО випадковим чином, і один з тестів проспала, так як мої документи були в китайському університеті. Щоб довчити мову до належного рівня, мені потрібно було рік провчитися на подфаке, і я змирилася з тим фактом, що закінчу університет на рік пізніше, ніж мої однокласники. Мені здавалося, що рік – це неймовірно великий термін. Я закінчила подфак в Китаї і зрозуміла, що не хочу там вчитися і залишатися, більше того, я не знаю, куди вступати. Тому, вбачаючи в голові картинку з відпочинку all inclusive і відчуваючи, що хочу бути там, я зібрала валізу і полетіла в Єгипет з $200 в кишені.
В той момент моя мама була вагітна – вона народжувала дитину і не помітила, як я поїхала. Після Єгипту була Туреччина, я два роки працювала й не знала, куди вступити, і це теж не страшно. А потім я поступила туди, куди хотіла, мало того, я сплатила надходження зі своєї зарплати. Мені 20 років, і я на першому курсі.
Студент, 21 рік
Я все життя хотів вчитися в Могилянці, і вступив туди на бюджет. Але пожертвував академією заради друга, який хотів йти в інший вуз на програмування, і я вирішив, що як друг повинен його підтримати. Це була велика дурість, тому що через рік ми розсварилися, зараз не спілкуємося, і я пішов. Я технар, вибрав факультет інформаційних технологій, але передумав бути програмістом. Не із-за якості навчання, а тому що у мене з’явився власний проект, стартап, де я виступав у ролі менеджера. Я зрозумів, що це моє покликання, і потрібно розвиватися в бік менеджменту. А без цього я б став програмістом.
Олена Платова, психоаналітик, игротехник, психолог проекту «Батьківські збори», мама 2 дітей
Ми всі мним себе фахівцями у трьох областях – архітектурі, кулінарії і вихованні дітей. Якщо ви скажете будь-якому батьку, що він щось не розуміє у вихованні дітей, то отримаєте таких ляпасів! На мою думку, період між закінченням середньої школи і вибором подальшого шляху перевантажений обопільними тривогами різного напрямку та інтенсивності. З точки зору психіки, коли якась точка перевантажена подібними емоціями, вона максимально відштовхується, ховається. А копните глибше – люди починають люто, до піни у рота обговорювати елементарні речі: як діяти, куди вступати, вступив твоя дитина на бюджет. Як ніби ми випускаємо на фінішну пряму породистих коней і програємо стану, якщо вони не виграють забіг. А якщо дитина не захотів вступати в вишніх, то батьки це сприймають, як ніби хтось підірвав торговий центр і помер.
В той же час мене вражає, яку високу ступінь відповідальності усвідомлюють наші діти перед нами, батьками. Вони кажуть, що повинні стати кращими професіоналами, здавати тести на 12,5 балів, інакше не виправдають наших надій, очікувань і вкладень. Я одного не можу зрозуміти: як з такими високими стандартами можна втиснути хоч трошки життя в ці плани наших дітей? З-за нас, батьків, вони планують лише свої досягнення, а не своє життя.
Від теми батьків і дітей при вступі багато відмахуються, притому, що в ній дуже багато дозвільних домислів, стереотипів, які на нас «одягнуті» і дуже боляче, кров, тиснуть. А адже чим ця точка переходу важлива? Коли ми здаємо дитини в перший клас, то забезпечуємо собі 11 років відносного спокою. А в останні два роки починається період неочікуваних вимог: «ти нічого не хочеш», «а я в твої роки…», «а зі мною ніхто не займався». І всім страшно – і батькам, і дітям.
Чим важливий цей період? Ми живемо на зламі епох, коли традиційна освіта вмирає, а ми йдемо до гнучкого, віддаленого, проектного освіти. І питання вибору майбутнього для наших дітей стають ще більш болючими.
Фото: Олександр Роженюк
