Світлана Алексієвич про професію письменника-документаліста

svetlana aleksievich o professii pisatelya dokumentalista 1 - Світлана Алексієвич про професію письменника-документаліста

Яке це — перекваліфікуватися з журналіста на письменника? Якими мають бути книги, щоб їх зауважив Нобелівський комітет? І що деколи доводиться переживати письменнику-документалісту? Ми продовжуємо шукати відповіді на питання про самих різних професіях в нашому спецпроекті «Профориентиры». І сьогодні героїня нашої рубрики — Нобелівський лауреат, журналіст, письменник Світлана Алексієвич.

Як знайти своє покликання

Я не знаю, вчимося ми у когось або йдемо самі по дорозі. Але я вам хочу сказати, що мої батьки – сільські вчителі. Я виросла серед книг. Мій світ був дуже книжковий, особливо в юності. І, коли я вчилася на факультеті журналістики, я розуміла, чого мені не вистачає в житті, що я повинна шукати себе, бо працюючи в газеті (а я пропрацювала там сім років), я себе відчувала котом у мишоловці. Мені було цікаво в людині те, що абсолютно не потрібно було газеті. Газети – це світ, який пов’язаний суто з інформацією. Найчастіше людині досить банальності, і він цим обходиться. Але коли ти молодий чоловік, і ти щось хочеш сказати, звичайно, банальності тобі мало. Я шукала себе.

Коли я закінчила факультет журналістики, в цей час з’явилася книга «Я з вогняної села». Це книга наших білоруських письменників. Алесь Адамович, один з авторів, потім став моїм вчителем. Ця книга мене вразила. Це геніальна книга. Вона була про війну, люди, яким вдалося врятуватися, ділилися на її сторінках своїми спогадами. Я знала, про що говорять ці люди. Найсильніші враження з мого дитинства — це розмови жінок, які пережили війну. Вони говорили або про смерть, або про кохання. І так з’явилася ідея книги «У війни не жіноче обличчя» (перша книга з художньо-документального циклу «Голосу Утопії», за який Світлана Алексієвич отримала Нобелівську премію в 2015 році, — прим. ред).

Як міняються літературні форми і створюються книги, гідні Нобелівської премії

Подивіться, яка живопис сьогодні. Ніхто сьогодні не скаже, що це не мистецтво. Подивіться, що робить музика… Та, звісно, що література повинна шукати нові форми, в які можна було б загнати численне таке утримання. Мені здається, я виходила з того, що дізнавалася про людину. Немає великої або маленької людини. У кого-то маленький текст, у кого-то текст побільше. Кого я бачу один раз. У кого-то буваю і беру інтерв’ю п’ять-сім разів. І все це складається в симфонію чи що. Це дуже схоже на симфонію. Ось як, наприклад, Мусоргський, Глінка. Якщо читати їх щоденники, там можна знайти їх визнання, як збиралися мелодії — на сільському весіллі, коли хтось підслухав, як якась балалайка десь бренчала.

Я можу сказати, що я — людина вуха. Я слухаю все час. У мене завжди зі мною диктофон. Я іноді навіть в тролейбусі, коли люди говорять голосно, візьму та й запишу розмова. Я збираю історії. Я збираю відомості.

Але я не можу весь метафізичний сміття життя навалити в книгу. Це дуже складний процес — створити цю симфонію. Над кожною своєю книгою я працюю 7-9 років. Спочатку я збираю матеріал, намагаюся, щоб там було перетин дуже багатьох точок зору: жінки, чоловіки, старий, молодий, освічений, не освічений. Життя ж належить усім. І ось все це потрібно зібрати в один пучок. І десь в середині процесу, коли закінчується цей час хаосу, раптом виникають такі, скажімо, магнітні лінії осьові. Ти розумієш, що для тебе важливо. І я починаю вибудовувати цей шлях. З одного боку, те, що мені люди казали. А з іншого, — я думаю над тим, яку форму надати. Адже про цих людей можна написати й іншу книгу! Наприклад, про жінок на війні були сотні таких книг, де вони як чоловіки писали ось цю чоловічу війну. А я написала зовсім інше. Мені здається, що правди можна добитися, тільки коли перетинається багато думок. З одного боку, як у Достоєвського: «Кожен повинен кричати свою правду», тому у мене говорять і комуністи, і кати і жертви. Кожен кричить своє. Але я як художник повинна створити температуру болю, коли з’являється ефект довіри і у мене як у автора, і читача.

Яким має бути освіта

Коли я працюю, я читаю багато філософської та наукової літератури, щоб не підходити поверхнево, як зазвичай роблять журналісти. Я отримала журналістську освіту, і можу сказати, що воно дуже поверхневе — про все потроху. Потрібно займатися самоосвітою. Все життя треба накопичувати кількість оцінок, ви повинні намагатися схопити як можна більше.

Якими навичками повинен володіти письменник-інтелектуал

Ось зараз, працюючи над книгою про кохання, у мене виникла проблема з чоловіками. Я не здогадуюсь їх запитати про багатьох речах. Я відчуваю, що їхні розповіді не такі сильні, як жіночі. Значить, у мене розбіжність з цим світом, але все-таки як інтелектуал я повинна знайти хід. Я повинна знати, як спитати. Треба виховувати в собі ці антени.

Витрати професії

Звичайно, письменник — теж людина, а не набір біофізики, твої сили не безмежні. Я вам розповім лише один приклад. Я писала книгу «Цинкові хлопчики» про Афганську війну. І я поїхала на цю війну. Це, звичайно, жахливо бачити вбитої людини, особливо розуміючи, що де-то мирна життя, а десь хтось гине. Знаєте чоловіки так сприйняли мій приїзд: «Ах, баба приїхала… Що вона відразу зрозуміє?!». До мене приставили якогось полковника, адже досить небезпечно бути на війні. І раптом цей полковник мені дзвонить і каже: «чи Не хочете ви подивитися на зброю, яке ми взяли у моджахедів?». Я кажу: «Так, хочу». І ми пішли.

Зараз у мене скінчився запас психологічного захисту від всього цього. Але тоді я була сильнішою. І я просто була вражена, як гарно було зброю. Мало того, що воно страшне, воно ще й красиве. Ми зупинилися біля однієї італійської міни, і я сказала: «Чому ж вона ще й красива?». А він мені таким звично холодним тоном каже: «От якщо на неї наступити, то від людини залишиться піввідра м’яса. А від машини — купа металу». Через два дні він мені дзвонить і питає: «А чи не хочете подивитися, що залишається від людей, коли вони наскочили на міну?». Я відчуваю підступ, що це щось страшне. Деякий час вагаюся, але розумію, що треба йти до кінця. І я йду з ним. Це, звичайно, не для людини… Хлопці буквально ложками згрібали останки упереміш з піском, щоб хоча б ДНК батькам послати. Я відразу зомліла, як тільки уявила, що де-то мами чекають додому цих дітей. А тут це все розмазане по піску чужого. Мало того, що я це бачила, я записала розмови хлопців, я подивилася, як це все укладають у цинкові труни. І я повинна була приїхати додому, зняти ці розмови з диктофона і потім зробити з цього мистецтво. Це жахлива робота. Але, ви знаєте, це моя робота.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code

Next Post

Для цілеспрямованих: Як я отримала роботу мрії після п'яти років пошуків

Покликання Джесіки Лутц — допомагати іншим знайти роботу їх мрії і, крім цього, гідно пережити кризу і стрес, викликані тимчасовим безробіттям. У своїй колонці вона ділиться власним досвідом з усіма, […]
dlya celeustremlennyh kak ya poluchila rabotu mechty posle pyati let poiskov 1 - Світлана Алексієвич про професію письменника-документаліста