Поліна Жеребцова: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру і надію, адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник буде жити»

polina zherebcova moy dnevnik vo vremya voyny v chechne sohranyal veru i nadezhdu ved dazhe esli menya ub yut dnevnik budet zhit 1 - Поліна Жеребцова: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру і надію, адже навіть якщо мене вб'ють, щоденник буде жити»

Мирне населення — це ті, чий голос рідко пробивається крізь гуркіт бомбардувань. Поліна Жеребцова жила в Грозному під час війни і кілька років вела щоденники про те, що бачила і переживала. Їй вдалося видати їх, хоча в Росії не хотіли чути нічого, крім офіційної версії подій. Зовсім нещодавно у видавництві «Фоліо» вийшов новий роман письменниці «45-я паралель». Письменниця розповіла про книгу і свій досвід в інтерв’ю WoMo.

Поліна Жеребцова народилася в 1985 році в Грозному і прожила там майже до двадцяти років. У 1994 році почала вести щоденники, в яких розповідала про все, що бачила під час трьох чеченських воєн. C 2002 почала працювати журналістом. Виїхала з матір’ю з Чечні в Росії, яка була зовсім не готова зустріти біженців «звідти». У 2013 році Поліна отримала політичний притулок у Фінляндії, а в 2017 році — фінське громадянство. Поліна Жеребцова написала п’ять книг, виданих на 14 мовах світу. Лауреат міжнародної премії ім. Януша Корчака відразу в двох номінаціях за військовий оповідання та щоденникові записи, фіналіст премії А. Сахарова «За журналістику як вчинок». У романі «45-я паралель» яскраво звучить тема протиставлення патріархальних кавказьких традицій закоханим молодим людям однієї статі.

Кавказьке виховання і нетрадиційні цінності в новому романі

Я людина світу, космополіт. Як і в моєму дитинстві, зараз у мене в будинку Тора, Біблія і Коран. Головна заповідь – не робити нікому зла. У документальному романі «45-я паралель» я постаю такою людиною, яка нічого не знає про людей нетрадиційної орієнтації і виглядає неймовірно кумедно, вірить, що перед ним два брата, хоча це коханці. Роман дуже відвертий і чесний. Фундаментом для роману стали щоденники 2005-2006 років, які я вела в Росії. Це роман про подолання. Ми приїхали з суворого мусульманського світу, немов прибутку з іншої планети, ми біженці. Ми потрапляємо на чужу землю, де зовсім інша культура. Ми (я і мама) прийшли з війни, де були десять років. У нас своя важка ноша. Свої кошмари. І ми не знаходимо заспокоєння або допомоги від держави, ми змушені щодня виживати. Хабарі. Образи. Залякування. В цей же час ми знайомимося з різними людьми і дізнаємося їх горе, їхнє нелегке життя. Це життя без війни. Але краще вона? Дно пекла виявляється нескінченним.

Зустрівши двох хлопців, яких ми щиро вважаємо братами, ми розуміємо, що з’явилися друзі. Третя частина роману про їхнє кохання, про те, що вони представники нетрадиційних цінностей. Зрозуміло, виховання, отримане нами у Чечні, не дозволяло нам дружити з такими людьми. Про нетрадиційні стосунки в наших краях заборонено навіть згадувати. Але ми подружилися раніше, ніж дізналися. І все змінилося. У заключній частині роману, яка називається «Глибокий південь», ми з мамою потрапляємо в російське село, де твориться містична чортівня, люди в основному п’ють, це депресивний місце. Роман починається і закінчується дорогою. Власне, роман – це і є дорога, нитку життя, з якої ми крокуємо і отримуємо новий досвід.

Як вижити на війні і в тилу

Після війни в Чечні я навчалася заочно в університеті, паралельно працюючи з дітьми в московських сім’ях. Була нянею, вчителем. Закінчила Північно-Кавказький державний університет в 2010 році, отримала диплом за спеціальністю «Психологія» з кваліфікацією «Психолог. Викладач психології». Тема дипломної роботи присвячена психоемоційному стану дітей-дошкільнят з неповних сімей.

У Фінляндії я підтвердила свій університетський диплом психолога в Міністерстві освіти і неодноразово читала лекції та проводила заняття з людьми, які постраждали на війнах і в катастрофах, які зверталися за допомогою і порадами. Над людиною панують ті спогади, які заподіюють йому біль. Потрібно навчитися миритися зі своїм болем, дружити з нею, вчитися у неї, а саме вища, що можна досягти, це – перетворити її в мистецтво, загартовуючи силу і дух. Головне для людини, що страждає посттравматичним синдромом, підтримка рідних і друзів. Розуміння того, що головний лікар для себе це ти сам і потрібні довгі тренування на стабілізацію психологічного стану.

Тепер, після того, як людина бачив війну, викиди адреналіну в кров стають найбільш частими. Причина панічного атаки — викид у кров колосальної кількості адреналіну. Для врегулювання панічних атак потрібні дихальні вправи з йоги, походи на природу, медитації на воду і вогонь, і т. д. Усвідомлення того, що ти тут і зараз – має бути в пріоритеті. Стара істина говорить: допоможи собі сам. Людина може взяти себе в руки. Але поруч, бажано, щоб були ті, хто його підтримає, поспівчуває і направить.

Правила дуже прості: при панічної атаки перше, що потрібно зробити, це «зачепитися» поглядом за справжній момент. Наприклад, подивитися на циферблат наручного годинника, телефон, подивитись на носок туфлі, на свою долоню. Ні в якому разі не вертіти головою по сторонах, сконцентруватися на чомусь одному. Дихати повільно, щоб нормалізувався ритм серця.

У психології є такий метод, коли при стресових і депресивних станах клієнт, за порадою психолога, може написати текст, найчастіше – лист, а потім перечитати його і відразу знищити, тобто вилити своє горе на папір, очистити свідомість. Щоденник відрізняється збереженням інформації на довгі роки, а потім людина іноді приймає рішення оприлюднити прожите або, такі випадки теж відомі, знищити записи. Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру і надію. Адже навіть якщо мене вб’ють, щоденник буде жити. Щоденник розповість про життя мирних людей під бомбами і тоді наші страждання не можна розглядати як абсолютно марні, тобто таким чином сформувався погляд на проблему, дозволивши їй з негативного фактора (війна це завжди негативний фактор) перетворитися в значущу діяльність. Роман-документ «45-я паралель», який вийшов у харківському видавництві «Фоліо» про часу якраз після війни, про те, що російський світ спантеличив нас ще більше, ніж війна в Чечні. Тому що ми відчули, як не потрібні своїй державі, і як в Росії позбуваються непотрібних свідків…

Жіноча солідарність і стосунки з мамою

Зазвичай допомагають ті, хто сам був голодний, знедолена, бідний. Ніколи не допомагали багаті і ситі, а середній клас в Росії звик, що погодують знедоленого, але за важку працю. Багато забули про совість. Жінкам властиво допомагати, особливо, коли вони бачать перед собою дитину або старого. У багатьох включається «материнське почуття». Це переважає на війні.

На Кавказі жорстке виховання – звичайна справа. З молодих років виховується покірність і повагу до старших. Не завжди бесідами, часто різками і ременем. Звичайно, моїх європейських читачів це трохи шокує, проте їм варто знати правду. Тим більше що, як згадують самі літні європейці, в недалекому минулому їх самих нерідко охаживали ременем, поки вони не виросли і не з’явився закон про захист прав дітей.

У дитинстві я ображалася на маму, а зараз сміюся над цими історіями і розумію, як мені пощастило: все життя – джерело натхнення. Мама придумала теорію про те, що всі діти на Землі діляться на «ангелят», «від чортів залишки» і «ослячу породу». Остання різновид зустрічається в природі украй рідко, дістається батькам як важке випробування. Я була впертою наполегливим дитиною, тому шльопанці і стусани несильно допомагали.

Звичайно, я звикла працювати з молодих років і завжди дбала про матір, незважаючи на її жорсткий характер. Книга «Осляча порода» про такому непростому дитинстві була переведена на українську мову Оксани Думанської і вийшла цього року у видавництві «Видавництво Старого Лева».

Фінляндія та гендерна рівність

Так, тут викладають рівноправність і прищеплюють це з раннього дитинства. Фінське суспільство дуже благотворно впливає на емігрантів, однак не всі дотримуються закону, багато привозять здалеку «свою культуру», вернеt, її повна відсутність, оскільки є вихідцями з тоталітарних спільнот. Тому фінам, та й іншим європейцям, з деякими біженцями не дуже просто, але вони намагаються інтегрувати їх і викладають на курсах не тільки фінська мова, але і основи своєї культури.

Я не помічала, щоб фінські жінки в чому поступалися чоловікам. Вони успішні, добре заробляють, а чоловіки з легкістю можуть виховувати дітей і допомагати по дому, коли це потрібно.

Письменник і мова

Я пишу цикл документальних романів на основі щоденників, які вела двадцять один рік. Це буде 6-7 книг. Про війну в Чечні мої книги вже вийшли, переведені на багато мов світу, зараз вийшов мій новий документальний роман «45-я паралель» про місті Ставрополі, а потім будуть книги про Москві та Європі, звичайно, з реальними історіями реальних людей.

Я пишу російською мовою. Фінським я користуюся мовою в побуті кожен день. Коли біженець приїжджає в Фінляндію відвідує курси, які для нього безкоштовно надає держава та ще доплачує за їх відвідування стипендію. Потім, якщо емігрант виходить на роботу або йде вчитися в інститут, ця сума, звичайно, збільшується. Я фінською мовою здала державний іспит і отримала в цьому році фінське громадянство.

Мої книги, якщо рахувати з журнальними публікаціями, перекладені 21 мовою світу. У Франції перевидали мої щоденники, у Німеччині було багато виступів і читання в театрах, в Естонії багато позитивних відгуків. Зараз чекаю, коли в Україні поставлять в театрі за моїми книгами вистави. Є режисери, які над цим працюють. Ну а література — це моє життя!

Бесіду Вела Тетяна Гордієнко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code

Next Post

Як створюється кіно: 11 пізнавальних YouTube-каналів

Ви любите кіно, ваше оточення любить кіно, наша країна — просто обожнює кіно, а тому проводить Одеський міжнародний кінофестиваль. Однак, що ви знаєте про те, як створюються фільми? Ми маємо […]
kak sozdaetsya kino 11 poznavatel nyh youtube kanalov 1 - Поліна Жеребцова: «Мій щоденник під час війни в Чечні зберігав віру і надію, адже навіть якщо мене вб'ють, щоденник буде жити»