Лучанка Наталія Хныкина була успішним менеджером алкогольної компанії, працювала в київському офісі, жила на два міста і у вільний від роботи час займалася улюбленим хобі – пошиттям одягу. Але трагічні події, що відбулися на Майдані в Києві в січні 2014 року, змусили задуматися, а чи правильно ми живемо? Все нас влаштовує? Чи Не пора змінити своє життя і життя країни на краще? «Ми переїжджали в задимлене паленими шинами Київ під звуки пострілів, хлопки «коктейлів Молотова». Але ми точно знали, що наше місце — тут, у серці України», — згадує вона…

Розкажіть свою історію. В який момент ви зрозуміли, що треба їхати з Луганська?

В моєму випадку перебиратися до Києва ми почали ще до того, як почалася АТО. Але на початку 2014 року ми з чоловіком зрозуміли, що країна кардинально змінюється, і нам потрібно робити вибір — залишатися в інертному Луганську або їхати в палаючий Київ. Ми вибрали Київ, зняли тут квартиру в лютому 2014 року, тоді вже Майдан був у розпалі.

Які пункти були у вашому плані подальших дій?

Ще в 2013 році ми зрозуміли, що назад в Луганськ ми навряд чи повернемося. Ми розуміли, що там для нас просто немає майбутнього. Вдень я працювала категорійним менеджером в інтернет-магазині, а ввечері одна з кімнат квартири перетворювалася в цех з пошиття пелюшок. Я строчила, мій чоловік гладив їх і складав. Потім ми розносили вироби по торговим точкам, і там вони продавалися.

В якийсь момент я зрозуміла, що більше не можу працювати в алкогольній компанії – у мене росте дочка, і коли вона запитає, чим я займаюся, то що я скажу їй? «Даша, алкоголь — це погано»? Але я ж сама займаюся його дистрибуцією! Коли я зрозуміла, що не зможу відповісти дочці на таке питання, я вирішила знову зайнятися шиттям. Справа в тому, що з 1996 по 2000 рік я працювала у швейній майстерні, так що ця професія мені добре знайома і навички в мене є. І я знову почала шити. А що стосується планів, то скажу чесно: у мене до цих пір їх немає (сміється).

Що спонукало вас створити бренд одягу і чому саме дитячої?

Все почалося з жіночої білизни. Ще в Луганську у мене був свій невеликий цех, в якому ми шили білизну, піжами. Потім, з появою дочки я почала шити пелюшки, дитячий одяг. Мені було це цікаво, та і на ринку якісних дитячих речей не вистачало. Сьогодні, коли донька підросла (їй вже 8 років), я поступово відходжу від виробництва речей і аксесуарів для немовлят. Ми шиємо для діток постарше. Росте моя Даша, зростає і Baby-M!

З якими труднощами вам довелося зіткнутися?

З луганчанами було складніше, ніж з киянами. Справа в тому, що в Луганську люди більш обережні, закриті. Там мені складно було вийти на ринок. Все якось важко давалося. А от у Києві, навпаки, набагато простіше і легше. Кияни більш комунікабельні. Хоча є свої нюанси, звісно. Наприклад, в Луганську було простіше знайти співробітників – кваліфікованих швачок (я і сама вчилася на швачку, це було моє перше освіта, спеціалізуюся на пошитті верхнього одягу). У Києві ж знайти швачок вкрай складно – тут у людей дещо завищені вимоги і очікування. І це стосується не тільки зарплат.

З кого складається ваша команда?

Зараз у мене працюють три швачки, і так сталося, що дві з них — теж переселенки. Одна з Алчевська, а друга жила під Алчевськом. Вони дуже швидко знайшли спільну мову, подружилися. Так що у нас дуже тепла, домашня атмосфера. Ну, ще брендом займаюся я і мій чоловік.

З якими ресурсами ви стартували?

Спочатку у мене була побутова швейна машинка, побутової оверлок і кілька прасок. А ми стали розширюватися тільки після того, як я отримала грант у рамках програми підтримки малого бізнесу та самозайнятості внутрішньо переміщених осіб «Новий відлік», і купила промислове обладнання. Коли я виступала з презентацією перед комісією, яка розподіляє гранти, то я вирішила показати їм, що таке «багато пелюшок». Я продемонструвала фото, де в кімнаті у мене вдома на дивані лежить величезна купа пелюшок, а з цієї купи виглядає моя Даша (сміється). Грошей мені вистачило на те, щоб купити промисловий оверлок, промислову прямо малу машину і ще дві одиниці обладнання. Якби не грант, мені довелося б довго збирати, щоб придбати все це.

Чого ви навчилися в процесі розвитку проекту?

Чого я тільки не навчилася (сміється). Коли все починалося, то я була всім і вся. Коли я відкрила цех і набрала команду швачок, то у мене була сама почесна обов’язок – підмітати підлогу. Я вважала, що у мене є дві вищі освіти і одне середнє спеціальне і мені цього вистачить. Але все виявилося не так! За весь цей час я вивчила ЅЕО, SMM, що таке «холодні» і «гарячі» продажу, як робити автоматичні розсилки, як спілкуватися, як презентувати себе, навчилася розбиратися в людях. Я не очікувала, що можна стільки нового дізнатися, і я зрозуміла, що мені потрібно ще багато чому навчитися. Я вчуся всьому – бути бухгалтером, фінансистом, менеджером і навіть психологом. Чоловік у мене ось англійську вчить. Він упевнений, що для нашої роботи це знадобиться. І я тепер розумію, що ніколи не зупинюся, і весь час буду продовжувати вчитися.

Що стосується мого освіти, то у мене є диплом закрійника, інженера-механіка, фінансиста. Бізнес-освіту я отримала в академії Міжнародного фонду «Відродження», і дуже вдячна моєму ментору Олені Івченко, яка весь цей час підтримує зі мною контакт, цікавиться моїми справами.

Поділіться своїми подальшими планами розвитку.

У найближчих планах – зробити фотосесію для нової колекції. Також ми є підрядниками бренду Andre Tan і хочемо продовжувати з ним працювати. А ще я хотіла б знову почати шити жіночі речі, тим більше що в цьому напрямку нам допомагають розвиватися наші клієнти, діляться досвідом, наставляють. Ми хочемо брати участь у маркетах, виставках і показати, що ми виросли як бренд.

Дайте поради людям, які вирішили почати все заново

Хочу розповісти історію з власного досвіду: в цьому році я була волонтером у «Кримській діаспорі» і там познайомилася з однією дівчиною, яка хотіла отримати грант. Я вирішила допомогти їй у цьому. Але потім переконалася на її прикладі, що одного бажання отримати грант – не достатньо. Проблема була в тому, що вона не уявляла собі, що вона буде робити далі. Потрібно чітко розуміти, що обладнання вас не прогодує, а виграти грант, купити обладнання з тим, щоб потім його продати, я вважаю це, як мінімум, нечесним вчинком. Грант може врятувати комусь життя – людина почне працювати сам і дасть роботу іншим.

Отримання гранту – це відповідальність перед собою та іншими людьми. Це не просто гроші-папірці, за які можна що-небудь придбати. За цими «папірцями» варто цикл подальших дій. А грант – це тільки перший крок. Нам, переселенцям, потрібно розуміти, що нам дають гроші для того, щоб допомогти інтегруватися і інтегрувати інших людей в цю країну.

Також необхідно знати, що після гранту чекає багато роботи. Не варто думати, що все легко і просто – вам дають гроші, а потім ще й по ТБ показують. Потрібно буде наполегливо працювати. І до мене зараз звертаються переселенці з питанням, а що робити далі? І я знаю, що вони приходять до мене за порадою не тому, що знають, хто така Наталя Хныкина, а тому, що вони дивляться на мене і думають: «Я теж так хочу!».

Розмовляла Іра Керст. Фото з особистого архіву Наталії Хныкиной

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.