Фанатична глина: В майстерні кераміста Володимира Корнієнка

fanatichnaya glina v masterskoy keramista vladimira kornienko 1 - Фанатична глина: В майстерні кераміста Володимира Корнієнка
Таня Касьян
Автор
Таня Касьян

Головна редакторка, авторка книги “Про що мовчать”

Мене завжди захоплювали люди, які вміють робити щось особливе своїми руками. Мої пальці, як правило, найчастіше стосуються екрану смартфона і клавіатури, рідше — олівців, і майже ніколи глини. Єдине спогад, пов’язаний з глиною, — з дитинства: літо, село, ми з бабусею йдемо до ями на розкопки цього матеріалу, щоб замазати тріщини в сараї. Але тепер до нього додалося ще одне.

Коли мені запропонували відвідати майстер-клас українського кераміста Володимира Корнієнка, я накидала з десяток запитань для інтерв’ю: якщо вже творити — так з користю! Ранок середовища, таксі везе нас десь по засніженому бездоріжжю у Вишневому до сіро-синього складським будівлі. Перше, що ти чуєш, йдучи по темному коридору, — це сильний запах прянощів: виявляється, тут не тільки творять магію з глиною, а ще і фасують спеції. Але, потрапляючи в майстерню, ти ніби опиняєшся в якомусь іншому, особливому світі. Тут все просякнуто теплом, хоча на вулиці -5 і через вікна ллється холодний ранковий світло.

Розглядаючи роботи Володимира: глазурований посуд, маяки, цеглу-будиночки, починаю задавати питання майстру, звідки взагалі виникла концепція ліпити цеглини, а він пропонує випити чаю з солодощами. «Мені завжди подобалася простота цегли, його теракотовий колір. Це маленьке у великому і велике в маленькому: цегла — матеріал для дому, так що, по суті, це і є будинок», — нарешті каже Володимир.

Прокручуючи чашку в руках, помічаю вм’ятину, як і в інших роботах автора: келихах, вазах, глечиках. Навіщо? Щоб виділитися? «Звичайно, — продовжує майстер. — Хочеться бути пізнаваним, і поки що я не настільки крутий, щоб від цього позбутися. Як кажуть, якщо у художника з’явився свій стиль, значить він помер, тому що перестає творити. Я все ще шукаю себе: загорівся — роблю одне, потім, раз, переключився на інше».

Кераміка як творчість і як бізнес в житті Володимира з’явилися не одразу: «Раніше я взагалі-то займався шиттям, у мене в родині всі були кравцями. Відчував себе в світі моди, але зрозумів, що взагалі не вписуюся в нього. Я шив на замовлення, організував майстерню, а потім зрозумів, що я «зашился»! І все моє життя круто змінилося. З гончарством мене познайомив Роман Чмерук, сам він був київський, але перебрався в село у Вінницькій області, до нього я і їздив вчитися. З першого разу у мене почало виходити. І наступного разу я думав, що як «нагончарю» зараз! Приїхав, а він мені й каже: «Ну що, пішли копати глину?» Мені ж хотілося результатів тут і зараз, а вчитель продовжував наполягати: «Не поспішай, все має бути поступово». Загалом, нічого у мене не вийшло тоді, тому що «корона» вже тиснула, а з нею ніяких горщиків зліпити було неможливо. Але я продовжував їздити вчитися, були невдачі, я хотів кидати, потім знову приїжджав…»

Володимир згадує, як майстер навчив її розрізняти, що виріб стоїть — повинна бути форма. «Але ж форма може бути різною, як зрозуміти, що це — та сама?» — питаю.

— Це складно пояснити, вона повинна «дзвеніти», в ній повинна бути гармонія!

— А якщо не «дзвенить», що робите? Викидаєте?

— Раніше викидав, а зараз дивлюся і аналізую, буває, що залишаю.

— Та є серед ваших робіт такі?

— Все! Сміємося і сходимося на думці, що краса — поняття суб’єктивне.

«Цікаво, — продовжую, — а по виробу ви можете визначити, хто його робив — чоловік чи жінка?» Володимир чесно каже, що ні, зате він бачить, наскільки виріб вимучене і як довго майстер його правил: «Робота повинна робитися з такою ж легкістю, як малюються ієрогліфи. От якщо вам потрібен приклад, що таке «бринить», — то це ієрогліф, який намальований одним помахом руки».

З колористикою він обережний, воліє використовувати для робіт синій і теракотовий і вважає, що можна зробити виріб круто і без кольору: «Моя філософія: все геніальне — просто і креатив проти бюджету! Бо я люблю «Чорний квадрат», iPhone і цегла. І ніяких завитків!»

Налив по другій чашці чаю, йдемо на екскурсію по майстерні. Володимир розповідає про гончарних інструментах: стеках для ліплення, кистях і петлях. Показує, як працюють гончарні круги, яких у нього три: електричний, традиційний (його потрібно розганяти ногою) і класичний англійський (за ним ми і будемо працювати пізніше).

Розглядаючи майстерню, матеріали, не витримую і задаю питання: грошей вкладено чимало, а прибуток-тобто? «Ну… ні, — зізнається майстер. — Все керамісти — закінчені фанатики. Ти можеш продати роботу за певну суму, захочеш зробити подібну, але за ті гроші, на які ти надіявся, її вже не вийде продати. І ці думки точно не на користь. Глина зчитує емоції, і якщо ти думаєш про гроші, поки сидиш за колом, то отримаєш дулю. Тому під час роботи я намагаюся ні про що не думати, — це свого роду медитація. Коли ти знаходишся в моменті тут і зараз, тобі вже нічого більше не потрібно, для тебе настає момент прозріння, і дві години за роботою, наприклад, пролітають просто в мить, і є результат. Ось зараз мені цікаво поєднувати кераміку з металом. Я вирішив, що мені потрібен зварювальний апарат, але я не замислювався, за скільки часу його окуплю. Все ж купують якісь непотрібні речі. Але для мене все це потрібне, тому що я можу робити те, що мені хочеться».

Замісивши глину, Володимир сідає за коло і з легкістю ліпить перший виріб. Спостерігаючи за його роботою, приходиш до думки, що новачкові буде ой як не просто. На ділі ж все виявилося ще складніше, тому що тобі спочатку доводиться запустити ногою коло, зловити педаль і почати її розгойдувати, водночас формуючи з глиняної маси хоч якусь форму. Але, коли ти входиш в ритм, доливаєш теплої води в утворилося поглиблення, то поступово починаєш відчуваєш пластичність глини і заспокоюєшся.

В черговий раз розкрутивши коло (той постійно намагався крутитися не в ту сторону), помічаю що стінки моєї то чаші, то піали починають ходити хвилями під пальцями. Володимир каже, що глина володіє генетичною пам’яттю, і іноді, якщо стінки вироби виходять кривими, то як би ти не вирівнював, в печі воно знову може зігнутися. Зітхаю і з надією думаю, що моє творіння все ж залишиться таким, яким ми кружляли його ці дивовижні терапевтичні хвилини, повні творчості і задоволення.

Кераміку як вид мистецтва і ремесла зараховують до креативної економіки, і, звичайно, мене цікавить питання: чи розглядає все-таки Володимир свою творчість як бізнесу, так і всі роботи продаються? «Всі. Та в мене їх не так вже й багато. Буває, що охоплює нудьга і нічого не ліпиться. Шукаєш якийсь сенс: навіщо ти ліпиш і для кого? Але потім смуток проходить і з новими силами берешся за роботу, так що сумувати треба по-доброму. Щодо бізнесу… Кого-то від кераміки «пре», для когось це бізнес. Мене від моєї справи «пре», і хочеться робити бізнес, але у мене, напевно, не вийде виростити його до масштабів мануфактури», — чесно зізнається майстер і з посмішкою зізнається у своїй ліні і відсутності команди, яка могла б займатися збутом продукції. Замислившись, додає, що проблема полягає і в культурі: «В Кореї або Японії керамісти, роблять класичні бочонки для засолу, вважаються національним надбанням країни. У нас попит з боку споживача хоч і є, але він не великий. Це ж не предмети першої необхідності, це «жир», це як театр. Адже театр — це нереально круто, але люди не ходять туди юрбами».

Фото: Роман Єременко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

code

Next Post

Жіноче обрізання: Історія однієї боротьби

Жіноче обрізання — жорстокий ритуал, що практикується в багатьох країнах третього світу. В його результаті частково або повністю видаляються зовнішні жіночі геніталії, часто він проводиться на зовсім маленьких дівчаток, але […]
zhenskoe obrezanie istoriya odnoy bor by 1 - Фанатична глина: В майстерні кераміста Володимира Корнієнка